ЧАС НАРОДЖУЄ НОВИХ ГЕРОЇВ
Війна в Україні забрала чимало людських життів, показала, хто чого вартий і породила нове покоління героїв. Це звичайні українські хлопці, наші земляки, які жили власним життям, поки не відчули глибоку внутрішню потребу стати на захист своєї Вітчизни. Вони приходять на ротацію, і ми дивимось на них зовсім по-іншому, розуміючи, що кожен заслуговує звання героя. Про них варто знімати фільми і писати книжки.
Це Антонов Сергій і Уродливець Олександр, які знаходилися у самому пеклі війни, на захисті Донецького аеропорту. Вони неодноразово дивилися в очі смерті, мають поранення, але залишилися вірними присязі.
У зоні бойових дій, на сході України, захищає кордони нашої держави Кастюк Олександр.
Гончарук Юрій, Прокопчук Володимир, Педченко Роман, глибоко усвідомлюючи, що їх конституційний обов’язок – боронити державу, не розмірковуючи, стали на її захист.
Наймолодший учасник АТО, серед учнів нашої школи, Роман Олександр. Він добровольцем пішов на війну, бо у свої 19 років вирішив, що українська армія – це гордість для тих, хто служить.
Ми пишаємося нашими захисниками, які на «відмінно» склали іспит на міцність духу, патріотизм і стійкість.
Під час другої хвилі мобілізації призвані у ряди Збройних Сил України Терещенко Сергій, Семенюк Сергій, Уродливець Микола, Стебловський Михайло, Рак Сергій і Рак Олександр, Серба Сергій.
Маючи таких захисників, Україна є і буде сильною та незалежною державою. Ми пишаємося своїми земляками, які готові героїчно протистояти ворогу.
Антонов Сергій Юрійович
Життя інколи ділиться на «до» і «після». Сергій не готувався до війни, та війна покликала його у ряди захисників своєї держави. Він став професіоналом військової справи і виконує свій солдатський обов’язок на «відмінно».
У сім’ї Сергій був найменшою улюбленою дитиною. Старші сестри опікувалися ним, особливо Тамара, яка допомагала йому готувати уроки, стежила за поведінкою. Серед однолітків він виділявся силою характеру: не так то легко було хлопця залучити хлопця до роботи, яка йому не подобалася. Але проявлялися у ньому і майстерність, і завзяття, коли діло було до душі. І очевидно неспроста. То передалося Сергію від батька, Юрія Віталійовича, - шанованої у селі людини, майстра «золоті руки».
Пройшли роки. Сергій став хорошим господарем, уважним чоловіком та батьком, який живе інтересами своїх доньок. Але, отримавши повістку, він без вагань пішов до війська. Залишаючи хвору матір, літнього батька, дружину, доньок, думав про громадянський обов’язок.
Військові дороги привели його до Донецького аеропорту. Він став один із героїв нашого часу, так званих «кіборгів», адже зі своїми побратимами побував у самому пеклі, мужньо відбивав атаки терористів. Всі ми бачили в новинах від 9 листопада 2014 року сюжет по ТСН, як "кіборги" пережили шалений обстріл, коли по летовищу і найближчому селу Піски бойовики випустили сотні снарядів великого калібру. Бачили, як Сергій вискочив з підбитого БТРу, як у гарячці пив-ковтав воду, як обіймав машину, що врятувала його від смерті.
Після невеличкої перерви – побачення з рідними, а потім знову страшне летовище. Три дні терористи розстрілювали наших воїнів з танків, три дні вони шукали притулку і захисту. Навіть у такому стані Сергій не випускав з мозолястих рук автомат – єдиний порятунок від полону. Тут загинули його два товариша, а четверо, у тому числі і він, були контужені та поранені.
Сергій проходив лікування у Миколаївському госпіталі, але мріяв скоріше повернутися додому. Мрія збулася, хоча не надовго. Обов’язок покликав знову захищати кордони своєї Батьківщини.
Ми вдячні й горді, що живуть серед нас ті, хто не ховається за чужі спини, ті, для кого рідна земля – це не пустий звук. Хай на шкільному випускному вечорі Сергій поведе у вальсі свою старшу доньку – Катерину!
Класний керівник, учитель української мови та літератури Соболь М.О.
Уродливець Олександр Іванович
Того серпневого дня його мобілізація до війська стала для батьків громом з ясного неба, адже Олександр не був на військовій службі. Так сталося, що по закінченні ВУЗу, розпочалася його професійна діяльність, хоча в іншому випадку, звичайно ж, пішов би, щоб виконати свій громадянський обов’язок.
Саша пішов до школи раніше. Але це не завадило йому стати одним з кращих учнів у строгої і справедливої Раїси Дмитрівни. Скромний, лагідний, з блакитними, як волошки, очима, він міг бути наполегливим, відстоювати свою думку. Тому після закінчення школи всупереч бажанню батьків обрав професію агронома, адже він бачив себе серед поля зеленого, як рута, чи стиглого золотистого лану. І мрія Олександра збулася: він вступив до аграрного університету, гарно вчився, його фото постійно було на дошці пошани.
Подальша доля закинула його у с.Правдино, де Саша зустрів свою половинку, де швидко здобув авторитет і повагу односельців. Прекрасний батько, сім’янин, він серцем прикипів до землі-годувальниці. Ніколи не думав, що буде захищати своїми грудьми рідну землю, яку він мріяв прикрашати посівами, пожинати її щедрі врожаї.
Тепер Олександр серед тих, кого називають «кіборгами», кого навіть вороги поважають за мужність, стійкість, нескореність. Як страшний сон згадує він про те, як 23 доби був на старому летовищі часом без питної води, коли від спраги важко говорити, важко навіть думати…
Після короткого перепочинку - новий термінал летовища. І знову тяжкі і тривожні 15 діб.
А вдома його чекали, за нього молилися його рідні. Якою радістю було почути хоч би раз на тиждень рідний голос (в який вплітався цокіт куль!). І можна було полегшено зітхнути: «Живий!»
Боже, подаруй сім’ї нашого воїна, дружині, донечкам, його батькам, а нашим колегам - Надії Миколаївні і Івану Миколайовичу, радість від зустрічі, від повернення. Ми вдячні, що є такі чоловіки, як Уродливець Олександр Іванович.
Повертайся здоровим, повертайся переможцем!
Класний керівник, учитель української мови та літератури Соболь М.О.
Кастюк Олександр Вікторович
Олександр схожий за своїм характером на героя Миколи Гоголя – Остапа, якому на роду був написаний «ратний путь». Ще у школі він був лідером, умів запалити своїми ідеями однокласників, повести за собою, переконати. Хлопець був дуже здібний, артистичний, легко сприймав новий матеріал. Він міг би бути відмінником, але ніколи не прагнув до цього.
Після закінчення 9 класу Олександр вирішив йти у ПТУ. Я переконувала його здобути середню освіту, а потім вступати до ВНЗ. Проте він відповів, що ПТУ закінчить із відзнакою, і тоді йому буде відкрита дорога до інституту. Я не сумнівалася ні в його словах, ні в його здібностях.
Потім була строкова служба у Полтаві, у підрозділі секретного зв’язку. Після повернення Сашко створив сім’ю, працював за спеціальністю. Внаслідок нещасного випадку серйозно поранив руку, але навіть травму не врахувала комісія, коли його призвали в АТО. Не врахували і те, що він один у сім’ї син, у якого на руках була хвора мама-інвалід. Як кажуть: «У матері один син - і той під аршин».
Але Олександр і не намагався скористався своїм правом. Відвертий і чесний, він, як гідний громадянин своєї держави, зробив свій вибір – беззавітно їй служити, боронити від ворога, зі зброєю в руках захищати крихкий східний кордон України.
Не забуває рідних: телефонує, підтримує, заспокоює. Був поранений і, на жаль, не зміг приїхати, щоб провести в останню путь найдорожчу людину – мамусю, щоб сказати востаннє: «Пробачте, я не захистив Вас від хвороби, бо захищав другу матір – Україну. Я воював, бо не хотів, щоб Ви знали, як ревуть над головою снаряди, як тремтить від вибухів земля.»
Вже після поховання матері Сашко приїхав до рідної напівпустої домівки, зустрівся з батьком, відправив службу за маму, поклонився свіжій могилі і знову поїхав на захист своєї Вітчизни.
Кожного дня, щогодини Україна завдяки таким чоловікам, як Олександр, виборює право бути суверенною, єдиною державою.
Щасти тобі, наш воїне, нехай не буде у твоєму житті більше втрат, якнайшвидше повертайся додому живим і неушкодженим.
Класний керівник, учитель української мови та літератури Соболь М.О.
Прокопчук Володимир Вікторович
Якби хтось колись сказав, що Володя буде воювати в «гарячій точці», то я б не повірила, бо він людина дуже мирної вдачі. Ще коли його призивали на строкову службу, було лячно, що такого хлопця можуть скривдити.
Він народився у робітничій сім’ї. Його батько, учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, виховував своїх синів справжніми чоловіками. А від мами, яка працює у нашій школі техпрацівницею, хлопець успадкував лагідну вдачу та доброту.
У школі Вовчик (так звали його у класі друзі) був улюбленцем. Дівчата і хлопці не чули ніколи від нього грубого слова, він завжди був готовий прийти на допомогу. Учителі одностайно відзначали його добросовісне виконання будь-якого завдання. Не завжди мав гарні бали у класному журналі, але справжню оцінку йому поставило життя.
Доля покликала Володю у зону бойових дій, на схід України, щоб він склав екзамен на предмет, що не вивчається у школі, проте всмоктується з молоком матері, входить у свідомість з книжок, вчинків людей – екзамен на витривалість, на патріотизм, на багатство душі. Там, на дорозі війни, Володя ділить незгоди життя разом зі своїм односельчанином Гончаруком Юрієм. Вони спільно готують немудру їжу, згадують рідних і близьких людей. Адже цей рік був для Володимира особливим: він одружився. Мені запам’яталося його щасливе обличчя, коли він давав обітницю коханій, а батьки благословляли на довге сімейне життя. Дай, Боже, щоб незабутні миттєвості життя повернулися до нашого захисника.
У січні Володя побував удома 18 днів, які пролетіли швидко-швидко. З цим запасом любові і теплоти він повернувся на службу, туди, де зараз випробовують наших бійців на міць.
Повертайся, Володю, до дружини, до сім’ї, до батьків, які у тривозі за тебе. Повертайся до тих, хто тебе любить, до тих, хто пам’ятає і пишається тобою.
Класний керівник, учитель української мови та літератури Соболь М.О.
Гончарук Юрій Вікторович
Для Юрія Гончарука у житті не буває дрібниць. До всього він ставиться відповідально. Людяність, порядність, щирість сповна властиві йому. Це та людина, на підтримку і надійність якої завжди можна розраховувати.
Біографія Юри - цілком звичайна для його покоління. Зростаючи у багатодітній родині, змалечку звик до роботи. Від батьків перейняв велику працездатність і вміння робити все до ладу, щоб раділо око і душа. У школі вчився як більшість хлопців: коли добре, коли – не дуже. Не любив марнувати час, завжди поспішав додому допомагати батькам. Після закінчення 11 класу вступив до профтехучилища здобувати спеціальність будівельника. Утім, працювати за отриманою спеціальністю якось не склалося. За велінням серця та батьківською настановою повернувся у рідне село, до землі, яка для родини Гончаруків стала сімейною справою, основою їхнього добробуту.
Згодом Юра був призваний до лав Збройних Сил України. Після демобілізації жив звичайним сільським життям: працював, одружився, став щасливим батьком двох дітей, яких йому подарувала кохана Марина. Подружжя придбало хату, молодий господар багато біля неї зробив. Але багато чого ще й не встиг…
Коли прийшла повістка, Юра не став шукати якийсь привід, щоб ухилитися від мобілізації. Звичайно, шкода було залишати жінку, маленьких дітей, хвору матір, рідних, але заради миру і спокою на своїй землі він як справжній чоловік не роздумував, бо є така професія – захищати Батьківщину.
І ось за кілька місяців Юрій, людина дуже мирної вдачі, став воїном-учасником АТО, якому судилося відстоювати свободу, незалежність та територіальну цілісність України.
Зараз важко уявити його відірваним від сім’ї, сільського життя-буття та хліборобської справи. Але саме такі хлопці як Юрій Гончарук своїм прикладом показали, що не тільки словами можна любити Україну, але й вчинками доводити цю любов.
Будні солдата АТО — випробування на витривалість сили духу, яке проходить далеко не кожен. Юра гідно виконує свій військовий обов'язок, чесно дивиться у вічі своїм рідним, дітям, співвітчизникам.
Хотілося б низько вклонитися батькам, Ганні Степанівні та Миколі Івановичу, за те, що виростили, виховали такого сина, справжнього чоловіка і патріота України. А ми, учителі, однокласники, земляки, гордимося ним і бажаємо йому міцності духу, витримки та якнайшвидшого повернення додому живим та здоровим!
Класний керівник, учитель української мови та літератури Серба С.Є.
Педченко Роман Володимирович
«Ніхто крім нас. Будемо жити. АТО.» Цими словами відкривається сторінка в соціальній мережі Internet Педченка Романа. Такий статус міг обрати собі тільки справжній патріот своєї землі. Сама доля визначила Романові шлях бути захисником Вітчизни, хоробрим воїном, адже народився він 14 жовтня (1988 року) на Покрову, що з давніх часів вважається святом українського козацтва.
У народі кажуть, що третя дитина – це мамина ласка. Ці слова не про нашого Романа. Як не пестила матуся наймолодшого сина та бавили його старший брат із сестрою, та юнак виріс серйозним, відповідальним і надійним.
Одинадцять шкільних років промайнули низкою уроків та перерв. Для однокласників Роман став справжнім другом, готовим у важку хвилину зрозуміти, захистити, підставити своє плече. Він відгукувався на кожне прохання, вважаючи за образу повторне нагадування. У душі хлопця не згасав вогник добра та милосердя: чи то людині похилого віку прийти на поміч, чи то молодшому другу подати руку допомоги. І все це було природньо, від щирого серця, ще й з відкритою посмішкою на обличчі.
Із дитячих років хлопець загартовував дух і тіло. Улюбленим предметом була фізична культура, юнак захоплювався футболом, не втрачав жодної нагоди, аби пограти, чи то на уроці, чи на змаганнях, чи на сільському спортивному майданчику.
По закінченню школи Роман пройшов строкову службу в лавах Збройних Сил України, де набув першого досвіду військовослужбовця. Не забуває хлопець рідної школи та своїх вчителів. Із задоволенням відвідує старшокласників, розповідає їм про свої шкільні роки, військову службу, плани на майбутнє.
Роман одним із перших виявив бажання і готовність стати на захист єдності, незалежності та суверенітету нашої держави. Він – справжній патріот своєї Батьківщини, яскравий приклад наслідування для сучасної молоді.
Класні керівники: учитель української мови та літератури Радиш Л.З., учитель географії Семенюк В.І.
Роман Олександр Олександрович
Сашко вирішив піти добровольцем боронити нашу землю ще навчаючись у Херсонському політехнічному коледжі. Він готував себе фізично: стрибав з парашутом, загартовувався. Для нього питання йти чи не йти захищати свою батьківщину було вирішеним раз і назавжди. Батькам, які умовляли сина не поспішати з таким серйозним рішенням, відповів: «Прийміть мій вибір. Я сказав Вам правду. Якщо не дозволите, зроблю все тихцем».
Олександр змалечку був неординарним. Легко навчався, всі предмети давались йому без напруження, багато читав. На перервах устигав і до уроку приготуватися, і на голові, як кажуть, постояти. Веселий, рухливий, він був центром усіх колективних справ: і хороших, і не зовсім. Після 7 класу хлопець вирішив піти навчатися у ліцей м.Херсона, однак зв'язок із друзями, рідною школою не переривав. Його чекали на вихідні і хлопці, і дівчата.
І ось Сашко - боєць, морський піхотинець, кулеметник на БТРі з позивним «Добрий». Так і хочеться сказати: «Дорогий наш Сашуню, наше сонечко, ти став добровільно на складну, нелегку дорогу, ти не шукав легких обхідних стежок, а обрав ту найважливішу в нинішній час справу: захищати свою родину, Україну, для того, щоб над нами було мирне небо, щоб ми не чули вибухів, щоб ніщо не тривожило наш сон».
Він – наймолодший захисник із випускників нашої школи. Про таких поет писав: «Ви ще не вміли обіймати, а воювати довелось».
Коли в новинах по ICTV я побачила його на БТРі з усміхненими очима, то по-доброму позаздрила витримці і вірі цього хлопця в те, що він бореться за праве діло. Добре, що в нашій державі виросла свідома молодь, яка має таке високе почуття патріотизму.
Майже два місяці Сашко у пеклі війни, під Маріуполем, готується до ротації, а тут на нього чекають найрідніші люди, яким він телефонує щоденно. Всі розмови із мамою, нашою колегою, учителем математики Іриною Володимирівною, завершуються словами: «У мене все добре».
Чекаємо і ми на тебе в школі, ті, хто знижував тобі поведінку, хто не міг уявити, яку високу оцінку твоїм рішенням і вчинкам поставить життя.
Класний керівник, учитель української мови та літератури Соболь М.О.