Серце віддане дітям
Трибушний Семен Радіонович
(29.08.1923-27.04.1996)
Дитинство. Юність
Бідною на достатки, та багатою на природній розум, родинне піклування, доброту, пісню і працю була сім'я Трибушних. Майбутнє своїх дітей батьки бачили в освіті і йшли назустріч їхнім мріям. Так і сталося: закінчивши 7-річну школу, Марія Радіонівна обрала медицину, Василь Радіонович – морські дороги, а Семен Радіонович, маючи чуле серце і люблячи роботу на землі, вирішив пов’язати своє майбутнє життя з ветеринарією.
Навчався на «відмінно». Під час літніх канікул допомагав сім’ї у домашньому господарстві і не раз ставав у нагоді односельчанам.
Раділи батьки за свого юного, до всього вдатного сина. Та війна безжально поруйнувала плани, сподівання, надії. Три чорні роки окупації йому довелося пережити у батьківській хаті.
Весна визволення 1944 року дала можливість 19-річному юнакові виконати священний обов’язок – визволяти Вітчизну.
Шляхами війни
Кілька місяців виснажливого військового навчання – і фронт. Бойова дорога Семена Радіоновича почалася від кордонів нашої Вітчизни і пролягла до міст і сіл європейських країн, поневолених фашистською чумою.
Югославія, Угорщина, Австрія… Ці країни памятають подвиг радянських воїнів, у їхніх землях залишилися навіки лежати бойові побратими.
Доля вберегла відважного воїна від кулі. Подяки військового командування за хоробрість і відвагу одна за одною заповнювали книжку червоноармійця Трибушного С.Р.
У молодого бійця було багато планів, мрій на майбутнє. Найперше – зустрітися з рідними, закінчити навчання у технікумі. Тоді він ще не знав, що життєва дорога приведе до школи.
Чи приходила у його спомини війна? Так, адже залишила на серці невигойний слід. Тільки природна скромність не дозволяла ветерану часто говорити про це. «Ми знали, що Семен Радіонович був фронтовиком, - згадує вчитель Соболь М.О., - хоч він ніколи не нагадував про свої заслуги. Та святкування Дня Перемоги переконало мене, що ця дата для нього багато значить. Школа готувалася надзвичайно ретельно. Вдень був мітинг, на якому вшановували і полеглих, і живих. Увечері відбувався факельний похід до обеліска. Це було незабутнє свято.»
За покликом душі
Мирне життя дало можливість Семену Радіоновичу закінчити Цюрупинський ветеринарний технікум і п’ять років працювати за обраним фахом. Селу ж на той час не доставало учителів. Чи то серце, чи дружня порада підказали: «Ось твій справжній шлях. Адже є знання, уміння працювати з людьми, бажання вчитися далі.»
Так у 1951 році Трибушний С.Р. став учителем біології і географії Новотягинської НСШ. Разом з тим він навчався у Херсонському педагогічному інституті імені Н.К.Крупської, який закінчив у 1956 році. А наступного року вже був призначений директором Загорянівської середньої школи.
Власне з його приходом вона тільки починала бути середньою. З перших кроків на новому місці роботи Семену Радіоновичу потрібно було вивчити колектив, забезпечити житлом молодих учителів, навчити їх педагогічної майстерності. Молодому керівнику поталанило із досвідченим методистом, заступником по навчально-виховній роботі Ткач М.І., життям якої була школа. Життєвої енергії, любові до дітей додавала і власна сім’я, у якій росли два сини – В’ячеслав і Олександр. Дружина Галина Петрівна була невтомною берегинею сімейного вогнища, створювала родинний затишок.
Семен Радіонович виявив себе керівником, що дбав про горіння вчительського серця, яке не тільки б осявало розум дитини, але й зігрівало її душу. До школи приходили навчатися діти із шести сіл, тож підвіз, харчування, організація роботи шкільного інтернату були великою частиною директорської роботи. Якщо вимагали того обставини, вирушав у навколишні села, щоб у живому спілкуванні з батьками знайти вирішення назрілих шкільних проблем. За час його діяльності було збудовано два шкільні корпуси. Скільки треба було докласти енергії і як керівнику, і як постійному депутату сільської ради, щоб діти мали змогу вчитися не в пристосованих приміщеннях, а у світлих класах. «Здавалося, що Семен Радіонович не жив у себе вдома. Ми йшли зі школи – він ще у себе в кабінеті, прийдемо у вечірню школу – знову бачимо його на робочому місці», - пригадує вчителька української мови та літератури Соболь М.О.
Він був учителем учителів у повному змісті цього слова: часто відвідував уроки, давав поради, запрошував до себе у будь-який клас. Вимогливим, принциповим і той же час людяним, з почуттям гумору та любов’ю до музики, здатним розуміти життєві обставини кожного вчителя, учня – таким запам’ятали його колеги і діти.
Трибушний С.Р. не міг працювати впівсили, хоча серце не витримувало іноді такого ритму життя. Після другого інфаркту у 1974 році він переходить на вчительську роботу.
Діяльність Семена Радіоновича неодноразово відзначалася Грамотами Міністерства освіти УРСР. У 1981 році він був нагороджений значком «Відмінник народної освіти УРСР».
Теплого квітневого дня 1996 року обірвалося життя Трибушного С.Р. Усім селом провели шановану людину в останню путь. Прощально лунав шкільний дзвінок, встелялася дорога червоними тюльпанами.
Життя – коротке, пам'ять – вічна
Семен Радіонович був великою і надзвичайною людиною. Я знала багатьох директорів, але він педагог від Бога, який усього себе віддавав дітям. Нове приміщення школи, інтернат для учнів, сад і виноградник, підсобне господарство – все це було справою його рук.
Стою біля пам’ятника , а він посміхається до мене з фото. І я, щиро вклоняючись йому, думаю, яке потрібно було мати щире серце, невичерпну енергію, вимогливість до себе, справедливість до підлеглих і учнів, щоб залишити по собі таку пам'ять.
Серба О.І., вчитель-пенсіонер
Семен Радіонович був великим трудівником: горів сам на роботі і запалював увесь колектив. Глибоко розумів труднощі учительської роботи, умів дуже тактовно допомогти.
Худобіна Л.Г., вчитель-пенсіонер,
Відмінник освіти і науки України
Світла пам'ять про Семена Радіоновича назавжди лишилася у спогадах нашої родини. Це по-справжньому Людина з великої літери, вмілий педагог, щирий колега, турботливий батько і чоловік.
Його кабінет хімії був одним з кращих у районі. Вчитель умів створити у класі робочу атмосферу, ніколи не підвищуючи голосу на дітей. А вони з радістю чекали його уроків. Справжніми святами не тільки для школярів, а й для батьків та односельчан були предметні вечори.
Гриб Р.Д., вчитель-пенсіонер, Відмінник освіти і науки України
Гриб В.С., учитель-пенсіонер
Вдячна долі, що дала мені такого вчителя, директора, наставника. Його мудрість, оптимізм, справедливість, відданість своїй справі світять через роки. Такі люди, яким був Семен Радіонович, - совість і гордість нашої землі.
Уродливець Н.М., вчитель української мови та літератури, Відмінник освіти і науки України
Мене ніколи не захоплювала хімія як навчальний предмет, але на уроці у Семена Радіоновича я відчула себе ученицею, яка так же, як і учні, ставила б досліди, розв’язувала б задачі. Він палав, створював творчу атмосферу колективної роботи, але не випускав із поля зору жодного учня.
Соболь М.О., вчитель української мови та літератури, Відмінник освіти і науки України
Прекрасна людина. Він допоміг нам, молодим юнакам, обрати життєву дорогу і постійно підтримував у професійному зростанні.
Боровський П.Ф., учитель трудового навчання
Демидов М.І., учитель фізичної культури
У моїй пам’яті Семен Радіонович залишився високоінтелігентним, мудрим керівником, який щедро ділився своїм досвідом. Вражали його глибокі знання з історії рідного краю та розвитку освіти в регіоні.
Лейбзон О.А., директор Музиківської ЗОШ І-ІІІ ст. (1974-2001), Відмінник освіти і науки України, Заслужений учитель України
Він дуже любив своїх учнів, знав про кожного з нас найсокровенніше. На Його уроках ніхто не тремтів від страху, бо проникливі, розумні очі сивочолого Вчителя, ветерана Великої Вітчизняної війни, в яких горіла сміхотлива іскорка, дивилися прямо в душу і давали нам впевненість у тому, що людині все під силу.
Навіть через роки чуємо голос Семена Радіоновича, який бажає усім нам щастя і здійснення мрій.
Осадчук І.В., кандидат сільськогосподарських наук, доцент кафедри менеджменту та маркетингу
Коли я поверталася зі школи, дідусь завжди зустрічав мене біля хвіртки.
Мабуть, такий образ пронесу в душі через усе життя: біле, як сніг, волосся, добра тепла посмішка, сповнений життєвої мудрості та душевної теплоти погляд.
У дитинстві рідні називали мене «дідусин хвостик». Ми разом щось майстрували, поралися коло бджіл, копали город. При цьому дідусь завжди мені щось розповідав про дитинство, війну, роботу. Він ніколи не повторювався.
Важко передати, як сильно я його люблю. Інколи так хочеться знову обійняти його та поговорити. Але я знаю, що він завжди поруч і оберігає мене.
Трибушна Антоніна, онука Трибушного С.М.